І. П. Котляревський1
ЕНЕЇДА [76]
(фрагмент)
Еней піджав хвіст, мов собака;
Мов Каїн, затрусивсь увесь;
Із носа потекла кабака:
Уже він знав, який Зевес.
Шатнувся миттю сам із хати
Своїх троянців позбирати;
Зібравши, дав такий приказ:
“Як можна швидше укладайтесь,
Зо всіми клунками збирайтесь,
До моря швендяйте якраз!”
А сам, вернувшися в будинки,
Своє лахміття позбирав;
Мізерії наклав дві скриньки,
На човен зараз одіслав
І дожидався тільки ночі,
Що як Дідона зімкне очі,
Щоб не прощавшись тягу дать.
І світом цілий день нудився;
Та ба! бач, треба покидать.
Дідона зараз одгадала,
Чого сумує пан Еней,
І все на ус собі мотала,
Щоб умудритися і їй;
З-за печі часто виглядала,
Прикинувшись, буцім куняла
І мов вона хотіла спать.
Еней же думав, що вже спала,
І тілько що хотів дать драла,
Аж ось Дідона за чуб хвать.
“Постій, прескурвий, вражий сину
Зо мною перше розплатись;
От задушу, як злу личину!
Ось ну лиш тільки завертись!
От так за хліб, за сіль ти платиш?
Ти всім, привикши насміхатись,
Розпустиш славу по мені!
Нагріла в пазусі гадюку,
Послала пуховик свині.
Згадай, який прийшов до мене,
Що ні сорочки не було;
І постолів чорт мав у тебе,
В кишені ж пусто, аж гуло;
Чи знав ти, що такеє гроші?
Мав без матні одні холоші,
І тільки слава, що в штанах;
Та й те порвалось і побилось,
Аж глянуть сором, так світилось,
Свитина вся була в латках.
Чи я ж тобі та не годила?
Хіба ріжна ти захотів?
Десь вража мати підкусила,
Щоб хирний тут ти не сидів”.
Дідона гірко заридала,
І з серця аж волосся рвала,
І закраснілася мов рак.
Запінилась, посатаніла,
Неначе дурману ізїла,
“Поганий, мерзький, скверний, бридкий,
Нікчемний, ланець, кателик,
Гульвіса, пакосний, престидкий,
Негідний, злодій, єретик!
За кучму сю твою велику
Як дам ляща тобі я в пику,
То тут тебе лизне і чорт!
І очі видеру із лоба
Тобі, диявольська худоба.
Трясешся, мов зимою хорт!
Мандруй до сатани з рогами,
Нехай тобі присниться біс!
З твоїми сучими синами
Щоб враг побрав вас всіх, гульвіс,
Щоб ні горіли, ні боліли,
На чистому щоб поколіли,
Щоб не оставсь ні чоловік;
Щоб доброї не знали долі,
Були щоб з вами злії болі,
Щоб ви шаталися повік”.
Поки зайшов через поріг,
А далі аж не оглядався,
З двора в собачу ристь побіг.
Прибіг к троянцям, засапався,
Обмок в поту, як би купався,
Мов з торгу в школу курохват;
Потім в човен хутенько сівши
І їхати своїм велівши,
Не оглядався сам назад.
Дідона тяжко зажурилась,
Ввесь день не їла, не пила;
Все тосковала, все нудилась,
Кричала, плакала, ревла.
То бігала, як би шалена,
Стояла довго тороплена,
Кусала ногті на руках;
А далі сіла на порозі,
Аж занудило їй, небозі,
І не встояла на ногах.
Сестру кликнула на пораду,
Енеєву оплакать зраду
І льготи серцю трохи дать.
“Ганнусю, рибко, душко, любко,
Рятуй мене, моя голубко,
Тепер пропала я навік!
Енеєм кинута я, бідна,
Як сама паплюга послідня,
Еней злий змій — не чоловік!
Нема у серця мого сили,
Щоб я могла його забуть.
Куди мні бігти? — до могили!
Туди один надежний путь!
Я все для його потеряла,
Людей і славу занедбала;
Боги! я з ним забула вас.
Ох! дайте зілля мні напитись,
Щоб серцю можна розлюбитись,
Утихомиритись на час.
Нема на світі мні покою,
Не ллються сльози із очей,
Там ясно тілько, де Еней.
О пуцьверінку Купідоне!
Любуйся, як Дідона стогне...
Щоб ти маленьким був пропав!
Познайте, молодиці гожі,
З Енеєм бахурі всі схожі,
Щоб враг зрадливих всіх побрав!”
Так бідна з горя говорила
Дідона, жизнь свою кляла;
І Ганна що їй не робила,
Ніякой ради не дала.
Сама з царицей горювала,
І сльози рукавом втирала,
І хлипала собі в кулак.
Потім Дідона мов унишкла,
Звеліла, щоб і Гандзя вийшла,
Щоб їй насумоватись всмак.
Довгенько так посумовавши,
Пішла в будинки на постіль;
Подумавши там, погадавши,
І взявши з запічка кресало
І клоччя в пазуху чимало,
Тихенько вийшла на горо ′д.
Ночною се було добою
І самой тихою порою,
Як спав хрещений ввесь народ.
Стояв у неї на горо′ді
В кострі на зиму очерет;
Хоть се не по царській породі,
Та де ж взять дров, коли все степ;
В кострі був зложений сухенький,
Як порох, був уже палкенький,
Під ним вона огонь кресала,
І в клоччі гарно розмахала,
І розвела пожар чимал.
Кругом костер той запаливши,
В огонь лахміття все зложивши,
Сама в огні тім простяглась.
Покійниці не видно стало,
—
Енея так вона любила,
Що аж сама себе спалила,
Послала душу к чорту в ад.
1 Котляревский Иван Петрович — первый украинский писатель-классик, автор поэмы “Енеїда”, пародирующей Вергилия, и пьес “Наталка Полтавка” и “Москаль-чарівник”